Кейнсіанство, неокейнсіанство, посткейнсіанство

Кейнсіанство – одна з провідних течій економічної думки сучасності, яка отримала свою назву від автора  її основних концепцій Кейнса. Вплив кейнсіанства на сучасну економічну думку є настільки великим, що це вчення розглядають як кейнсіанську революцію в економіці.
Кейнсіанство стало реакцією на неокласичну школу і маржиналізм, які панували в економічній науці до часів великої кризи і до яких належав Кейнс, як учень Маршалла і Кембріджської школи.
Кейнсіанство – метод стабілізації економіки за допомогою посилення державного фінансово-кредитного регулювання, в т.ч. фіскальної політики.
На перше місце Кейнс висунув проблему ефективного попиту. Виникнення криз та безробіття він пояснював недостатнім сукупним попитом. Згідно його теорії: кількість вироблених товарів та послуг і рівень зайнятості знаходяться прямо в залежності від рівня загальних або сукупних витрат.
Розв’язання проблеми ефективності попиту бачилося в активному регулюванні державного економічного життя, і зокрема, процесу капіталовкладень. Головним об’єктом державного стимулювання попиту мають бути інвестиції. Кейнс пропонує впливати на попит за допомогою кредитно-грошової системи і бюджетної політики. Кредитно-грошова політика спрямована на зниження відсоткової ставки і протидією перевазі ліквідності. Центральні банки, маніпулюючи дисконтною ставкою і скуповуючи цінні папери на відкритому ринку, збільшують грошову пропозицію, тобто проводять політику дешевих грошей, що повинно було стимулювати зростання інвестиційних витрат і збільшення національного доходу. Але цього виявилось занадто і тому вирішальне значення Кейнс надає бюджетній політиці.
Державі рекомендувалось здійснювати пряме бюджетне фінансування інвестиційних проектів з метою стимулювання сукупного попиту. Крім того змінюючи податкові пільги держава може впливати на розмір і попит капіталовкладень, на рівень цін. Також серед рекомендацій з керування попитом було відновлення від безумовного додержання принципу свободи торгівлі в зовнішньоекономічній діяльності, так як заходи держави створюють умови для розширення вітчизняного виробництва, а отже, для збільшення зайнятості і росту національного доходу.
Неокейнсіанство – вчення економістів, які значною мірою доповнили та інтерпретували ідеї Кейнса, лишаючись в руслі його основоположної доктрини. Він виник як наслідок трактування теорії Кейнса його послідовниками – відомими економістами Дж. Хіксом, А. Хансеном, Л. Клейном, П. Самуельсоном.
Посткейнсіанство – вчення економістів, що продовжували «кейнсіанську традицію», але багато в чому заперечували його основоположні принципи. До посткейнсіаців належать Р. Клауер, А. Лейонхувуд, Р. Берроу, Дж. Робінсон, Г. Шен та інші.
Розвиток ідей Кейнса у вигляді «кейнсіанства», «неокейнсіанства»  та «посткейнсіанства»  був пов’язаний цілком і повністю з кардинальними змінами, які відбувалися в світі напередодні і після другої світової війни: зміна політичної карти світу, протистояння двох принципово різних соціально-економічних систем, війни, революції та колоніальні перевороти, світові, регіональні, національні та галузеві кризи, страйки і заколоти та безліч інших подій. Кейнс як справжній вчений, прискіпливий і допитливий, надзвичайно суворо ставився до своєї власної творчості.

126. «Класична традиція»: неокласицизм, неокласичний синтез (від «недосконалої конкуренції» Дж. Робінсон до «неокласичного синтезу» П. Самуельсона)
Можна штучно відокремити дві великі течії – «кейнсіанську традицію» та історично першу «класичну традицію».
Основоположний вихідний принцип «класицизму» (класичної традиції) – принцип «лібералізму» – «вільне ціноутворення на вільних ринках» врівноважує попит і пропозицію, а ринковий спосіб розподілу доходів зумовлює прийняття економічними суб’єктами оптимальних господарських рішень. Цьому основоположному принципу у 30-ті роки було завдано відчутного удару «кейнсіанством», з його головним постулатом про необхідність державного втручання і регулювання. Але зі зміною соціально-економічної ситуації та новими умовами змін зазнавала і «класична традиція».
Консервативна (ортодоксальна) течія «неокласицизму» в основу покладає саморегулюючий потенціал ринку, заперечує необхідність втручання держави в економіку.
Неолібералізм – течія в «неокласицизмі», яка вже визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку.
Засадничі методологічні позиції у Джоан Робінсон все ж з арсеналу «неокласиків» – граничні доходи, еластичність попиту і пропозиції, принципи ринкової поведінки фірм тощо. Її головна праця «Економічна теорія недосконалої конкуренції» – конкуренція за умов монополії зберігається, але видозмінюється. Вона розглядає ситуації «чистої монополії» (наявність одного продавця певної продукції на багато покупців), «монопсонії» (протилежність монополії), «олігополії» (на ринку діє кілька товаровиробників, які можуть контролювати ринок), що призводить до різних форм монополізації ринків. Вона досить докладно проаналізувала механізми і форми «недосконалої конкуренції», а зокрема: лідерство в цінах, угоди виробників і постачальників сировини, практику цінової дискримінації за допомогою поділу ринку збуту, практику зняття вершків. Цінова конкуренція за умов «недосконалої конкуренції» не припиняється: товари модифікуються, запроваджуються нові форми торгівлі, поліпшується реклама, обслуговування, форми надання кредиту.
Теоретична система, яка склалася на основі поєднання «кейнсіанства та неокласицизму», отримала назву «неокласичного синтезу» – це поєднання в одній теорії кейнсіанської ідеї регулювання економіки через державний вплив /»ефективний попит»/ з неокласичною концепцією, згідно із якою темпи зростання визначаються факторами самого конкурентного механізму. Довершеного вигляду теорія «неокласичного синтезу» набула в працях першого американського лауреата нобелівської премії – П. Самуельсона, якого вважають одним з найвпливовіших економістів-теоретиків другої половини ХХ ст. Завданнями економічної теорії він вбачає в тому, щоб спочатку кейнсіанськими заходами домогтися «оптимальної» зайнятості всіх ресурсів, а потім з істотного скорочення втручання держави шляхом «вільного ринкового руху» цін та доходів домогтися оптимального використання цих ресурсів.
«Неокласичний синтез» виявляється логічно суперечливою системою, що складається з двох несумісних концепцій. Якщо в неокласичній частині «синтезу» відтворюються всі всі основні постулати «класичної традиції», то у «кейнсіанській його частині» – кожний з них спростовується.