Економічне вчення і логіка К.Маркса

За економічним вченням марксизм основою розвитку людського суспільства вважає матеріальне виробництво, а працю – діяльною формою багатства та власності. Іншими надбаннями економічної складової марксизму є: відкриття К. Марксом двоїстого характеру праці, втіленої у товарі, та внутрішніх суперечностей товару; формулювання ряду економічних законів (закону відповідності виробничих відносин рівню розвитку та характеру продуктивних сил, закону додаткової вартості, закону тенденції середньої норми прибутку до зниження, закону зростання органічної будови капіталу тощо); з’ясування механізму утворення середньої норми прибутку та ціни виробництва; обґрунтування діалектики самозаперечення капіталу (капіталізму) через ті соціально-економічні форми (акціонерний капітал, усуспільнення виробництва тощо), які створюються самим капіталом у процесі його розвитку.
Головною економічною працею К. Маркса є «Капітал». У своєму творі він розглядає «додаткову вартість», яка є основою його вчення. Маркс всіх своїх попередників поділяє на тих, хто наблизився до розуміння «додаткової вартості» і на тих, хто навіть не підозрює про її існування. Останніх він називав вульгарними економістами.
Основну мету свого економічного дослідження сам Маркс бачив у з’ясуванні тих законів, яким підкоряється виникнення, розвиток та руйнація аналізованого ним соціально-економічного організму.
У своєму логічному аналізі він послідовно розглядає вартість, що лежить в основі ціни; додаткову вартість як основу прибутку у різних її формах (промислова, торгова, банківський процент); вартість робочої сили, яка знаходиться в основі її перетвореної форми – заробітної плати.
Заслуговують на увагу погляди Маркса щодо «соціальної справедливості та рівності». Згідно теорії Маркса єдиним джерелом вартості, отже і доходу, є праця. У створенні нової вартості бере участь лише один фактор – робітник, власник робочої сили. Усі інші види доходів в капіталістичному суспільстві – капіталістичні прибутки у різних формах, торговий прибуток, позичковий процент, рентні доходи, підприємницька винагорода – являють собою перетворені форми додаткової вартості, тобто є результатом неоплаченої праці робітників.
«Соціальна справедливість» розподілу доходів, за Марксом, полягає втому, щоб усі вони були поставлені в залежність від суспільно-необхідних витрат праці на виробництво товарів.
Надзвичайно багато уваги Маркс приділив процесу нагромадження капіталу та його впливу на становище робітничого класу.
За життя Маркса його вчення піддавали критиці його численні опоненти. Але це були «словесні баталії», які не могли бути ані підтверджені, ані спростовані тому, що «марксизм» існував лише в теорії і ніяких спроб його практичного втілення ніде й ніколи не робилося.

117. Історична доля марксизму-ленінізму-сталінізму
Наступна розробка «Марксового вчення» належить В.І.Леніну. Він не тільки знову відродив Марксову ідею про «диктатуру пролетаріату», але й розвинув її, доводячи, що «соціалізм являє собою єдину фабрику, яка управляється з єдиного центру і жорстко контролює міру праці і міру споживання».
Ленін доповнив марксизм своїм дослідженням закономірностей розвитку його «вищої і останньої стадії – імперіалізму», теоретично обґрунтував, що концепція і централізація виробництва й капіталу «впритул підводить до соціалізму», а це робить неминучою переможну пролетарську революцію. Ленін не тільки відродив Марксову ідею про «диктатуру» ,але й розвинув її, доводячи, що «соціалізм являє собою єдину фабрику, яка управляється з єдиного центру і жорстко контролює міру праці і міру споживання.
Справу В.І.Леніна продовжив І.В.Сталін. Ленінське вчення про можливість революції у «найслабшій ланці імперіалізму» він доповнив теорією про можливість «побудови соціалізму в одній, окремо взятій країні». Він відкинув з «ленінізму» усе, що заважало, на його думку, якнайшвидшій побудові соціалізму в окремій країні, вдався до диктаторських методів, які теоретично обґрунтував ідеєю «загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму». В роботі «Економічні проблеми соціалізму в СРСР» він трактував соціалістичне виробництво як «товарне виробництво особливого роду».
Після смерті Сталіна наступні керівники СРСР намагалися дещо змінити «технологію влади», «обновити», «вдосконалити» соціалізм, створити «розвинений» замість «недорозвиненого соціалізму». Усі ці зусилля виявилися марними – грандіозний «соціалістичний експеримент» завершився поразкою. Півтора столітня «епоха марксизму – ленінізму – сталінізму», якщо лічити від появи «Маніфесту комуністичної партії» – закінчилася.
Теорія «наукового комунізму» Карла Маркса при перевірці її практикою виявилася ще більш «утопією» аніж усі практичні експерименти «соціалістів-утопістів», які в свою чергу також зазнали провалу.
Сьогодні, увійшовши в третє тисячоліття нової ери, треба визнати, що «науковий соціалізм (комунізм)» К.Маркса – «марксизм», з наступним його 74-річним практичним втіленням у вигляді «ленінізму-сталінізму» на 1/6 території земної кулі, а також спроби побудови соціалізму в інших кутках, регіонах, островах («острів свободи» Куба), півостровах (південний В’єтнам, північна Корея) – не увінчалися успіхом.